• Ви знаходитесь тут:

• Головна
• Бібліотечні видання
• Пам'ятки

Сколівська централізована бібліотечна система

Організаційно-методичний та бібліографічний відділ

Богдана Світлик – патріот, письменник

Сколе-2018р.

Година пам’яті «Жива в пам’яті народній» приурочена 100-літтю від дня народження та 70-м роковинам з часу смерті Богдани Світлик.

Богдана Юліанівна Світлик - псевдоніми: «Доля», «Марія Дмитренко», «Світла», «Ясна», «Світлана», народилася 24 квітня 1918 року в місті Перемишлі. Згодом батьки переїхали до Львова.

Світлик – член ОУН з 1931 року. До 1937 року була провідником дівочих гімназіальних ланок у Львові. Навчалася на філологічному факультеті Львівського університету. Була політв’язнем у польських тюрмах.

В 1939-1941 роках працювала вчителем на Лемківщині.

Богдана в 1941 році вийшла заміж за Зенона Литвинка, члена ОУН, сина стрийського залізничника. В 1941-1944 роках була провідником жіночої мережі ОУН у Львові. Від 1945 року співробітник Головного осередку пропаганди ОУН, член редакції журналів: «Ідея і член», «До волі», «Сама стійкість».

Світлик була кур’єром в УПА. Жила в бункері Петра Полтави разом із машиністками-друкарками Надією та Даркою. Возила пошту від Петра Полтави до Тараса Чупринки (Романа Шухевича).

Богдана була брюнеткою, низького зросту і дуже серйозна. В бункері створювала теплу родинну атмосферу.

Загинула в 30-ти річному віці 29 грудня 1948 року героїчною смертю, відволікаючи увагу московських енкаведистів від повстанців в селі Либохора в хаті Кирейта Ярослава. Це була збройна сутичка із цілою зграєю більшовиків. Останню кулю Богдана призначила собі. Не здалася живою катам. Окупанти її тіло кинули в сніг біля сільради. Потім повезли в село Козаківку Долинського району. Місце поховання в селі не відоме.

За нею гнались скажені звірі,

Кати без жалю і честі…

Вона несла доволі віру.

За віру вбита, та воскресла.

Її спіткала куля вража,

Що гнала цвіт наш в домовину.

Скарай же, Боже, людоїдів

За те бандитське ремесло,

Щоб корінь їх пропав безслідно,

А сморід вітрами рознесло.

Богдана Світлик – одна із найвизначніших літераторів націоналістичного збройного руху, автор творів: Михайлик», «Учителька», «Геройка» та збірника новел «Не на життя, а на смерть».

Актуальна і пізнавальна книжка «Учителька», в якій авторка висвітлює діяльність УПА в Західній Україні. Молода вчителька Таня із Харківщини мала завдання вчити селян із Гринівки «думати і працювати по-більшовицьки». Твір змальовує картини минулого і змушує задуматись над майбутнім. Поява таких вчительок в галицьких селах в 40-х роках 20-го століття була масовою політичною акцією, спрямованою на «перевиховання Західної України.

Пропоную прийняти активну участь в обговоренні книжки «Учителька»:

1.Чому вчительці Тані із Харківщини шкодив комсомольський запал в селі Гринівка?

2.Як Тані вдалося заховати повстанця від енкаведистів?

3.Чому мама Тані переїхала із Харківщини в Гринівку?

4.Як Таня дізналася, що її батько разом із Петлюрою боровся за вільну Україну?

5.Яким чином Таня пізнала справжнє обличчя свого наставника, першого секретаря райкому партії Іллі Васильовича Сидоренка?

6.Чому вчителька Таня із комсомолки перетворилась в народну героїню?

Твори Богдани Світлик користуються великим попитом. Вони вчать нас бути справжніми українцями і патріотами своєї країни.

Богдана Світлик синочка Андрія після його народження віддала своїй 43-річній мамі, яка залюбки усиновила внука. Але боячись переслідувань переїхала із внуком із Жидачева. Андрійко часто запитував бабусю чому в його товаришів молоді мами, а в нього мама стара. Він в дитинстві не знав,що це його бабуся.

Мешкає Андрій Світлик в Одесі і викладає у ВУЗі. Сестра письменниці Квашена Лідія проживає в Каховці Херсонської області.

16-ти літня Ліда в 1940-му році засуджена на 10 років тюрми і 5 років заслання в Сибір. Там Лідія Юліанівна вийшла заміж. Повертатися до рідної домівки більшовики заборонили. Тому після заслання поселилась на Херсонщині. Її суджений сибіряк приїхав з нею в Україну.

Син Богдани Світлик з її сестрою Лідою побували в селі Либохора на місці загибелі Богдани. Цікавилися подробицями смерті мами і сестри. Розмовляли із Анною Пороховник, яка була свідком вбивства Богдани Світлик. Гості розповіли жителям Либохори про свій життєвий шлях. Повідомили, що Богдану Світлик нагороджено посмертно Бронзовим Хрестом Заслуги. Подякували либохірцям за теплий прийом.

Богдана Світлик в даний час є прикладом мужності для українок в АТО на Донбасі та анексованому Криму. Вони відстоюють цілісність неньки-України, рідну мову. Борються із російськими окупантами, які топчуть нашу землю святу.

Детальніше дізнатися про Богдану Світлик можна в таких матеріалах:

1.Літопис УПА. Т.28. – с 176.

2.Сколівщина. – Львів:Камула, 1996. – с.477.

3.За вільну Україну. – 1992. – 18 серпня, 17 листопада.

Сколівська централізована бібліотечна система

Відділ організаційно-методичної та бібліографічної роботи

На шлях я вийшла ранньою весною

Година пам’яті

(до 105-річчя від дня смерті Лесі Українки)

Сколе 2018 р.

25 лютого вся Україна відзначатиме 147-у річницю від дня народження найславнішої поетеси, відомої письменниці та перекладачки Лесі Українки. А також цього року виповнюється 105 років від дати смерті відомої поетеси. Вже понад століття палає вогонь її пісень, бо все її життя було піснею мужності любові, натхненною думою про Україну. Недаремно поетесу величають Дочкою Прометея.

Справжнє ім’я Лесі Українки – Лариса Петрівна Косач. Мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач – письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка. Батько – високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис. Дядько – відомий український діяч Михайло Драгоманов.

У дитинстві Леся була кмітливою та схоплювала все на льоту. Дівчинка навчилася читати ще в чотири роки, шестилітньою вона вже майстерно вишивала, а у дев’ять – написала свій перший вірш:

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

У родині Лесю Українку називали по-різному: Лариса, Леся, Зея, Мишолосія. Ім’я Зея походить від назви сорту кукурудзи, так її називала мама. Ім’я Мишолосія ділилось навпіл – так називали Лесю і її брата Михайла, з яким письменниця була дуже близька.

Поетеса знала 7 мов – українську, французьку, німецьку, англійську, польську, російську та італійську, хоч і не вчилася в школі. Її навчала мати та приватні вчителі.

У 12 років Леся Українка зайнялася перекладом книги «Вечори на хуторі біля Диканьки» М.В. Гоголя, її почали друкувати в українських літературних журналах. У 19-річному віці Леся сама написала для молодших сестер «Стародавню історію східних народів».

Свій псевдонім Лариса Косач запозичила у дядька – Михайла Драгоманова. Він підписувався як «Українець». А оскільки Леся дуже любила свого дядька і захоплювалася ним, то вирішила в чомусь бути схожою на нього. Псевдонім «Українка» з’явився, коли дівчині було всього 13 років.

Леся дуже любила музику й мала великі здібності до гри на фортепіано. Вона не могла їх розвинути через хворобу кісток. Але мала дуже гарний слух і голос. 220 народних мелодій записано з її голосу.

Мій давній друже! мушу я з тобою

Розстатися надовго… Жаль мені!

З тобою звикла я ділитися журбою,

Вповідувать думки веселі і сумні.

Все життя Леся Українка боролася з хворобою. Перші ознаки сухот з’явилися у Лесі в 11-12 років – цією хворобою була уражена в неї рука. Наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХІХ ст. хвороба ослабла, але в середині 90-х перекинулася на ногу. Відтоді поетеса жила в санаторіях: в Карпатах, в Сан-Ремо, дві зими на Кавказі. Потім – Ялта, Кутаїсі, Берліні. Писала Леся в гарячковім натхненні, бо поспішала висловити все, що було на серці.

Смутна оселя!.. В веселій країні,

В горах зелених, в розкішній долині

Місця веселого ти не знайшов,

Смутний співець! Умирать в самотині

В смутну оселю прийшов.

Першим справжнім коханням Лесі Українки дослідники називають її «друга по нещастю» - хворого на сухоти Сергія Мержинського. Вони познайомилися в Ялті у 1897 р., приїхавши на лікування. Йому було 27 років, їй – 26. Спочатку він їй не сподобався, але поступово припав до душі. Він називав письменницю «Леся-Ларочка». Сергій помер у неї на руках у Мінську від туберкульозу легенів. Біля його смертного ложа Леся написала «Одержима»:

Він там, він все сидить так нерухомо,

як те каміння, що навколо нього.

Над ним — мені здається, я те бачу, —

Нависли думи хмарою важкою,

От-от з них стрілить ясна блискавиця

І цілий світ осяє. Ох, коли ж,

Коли вона розіб'є темну хмару?

Через шість років після смерті Мержинського Леся познайомилася зі студентом-першокурсником Климентом Квіткою, музикознавцем і збирачем народних пісень. Коли вона оголосила про своє рішення вийти за нього заміж, її мати була категорично проти. Однак характер був у Лесі Рішучий. Вона повністю відмовилася від батьківських грошей і пішла до Климента, щоб почати з ним нове, самостійне життя. Одружившись, Климент довів Лесі своє щире почуття. Він намагався зібрати гроші для лікування дружини, для цього розпродав все своє майно. На виручені гроші Леся лікувалася в Європі у найкращих докторів, але хвороба продовжувала прогресувати…

Леся багато подорожувала світом в надії, що лікарі вилікують її від хвороби. Водночас вона не переставала писати. Життя великої письменниці рятували лікарі Єгипту, Греції, Німеччини та Австрії. Однак все було марно – до туберкульозу кісток додалася невиліковна хвороба нирок. Леся Українка померла 19 липня 1913 року в Сурамі (Грузія) у віці 42 років.

Вагомий внесок Леся Українка внесла в українську літературу як перекладач. Перекладала твори з російської, польської, німецької, французької, давньої індійської, давньої єгипетської, італійської, англійської мов.

Іменем Лесі Українки названа велика кількість площ, вулиць, театрів, бібліотек та інших установ України. Наприклад, її ім’я носять центральна публічна бібліотека для дорослих в Києві, університет і музей археології в Луцьку, центральна міська бібліотека Львова. Її життя і творчість вивчає Науково-дослідний інститут Лесі Українки.

Свого часу Іван Франко зробив висновок, що «…Леся Українка – трохи чи не єдиний мужчина на всю сьогочасну соборну Україну». А ми говоримо: «Єдина! На всю Україну! На весь світ!»

Сколівська РЦБС

Організаційно-методичний та бібліографічний відділ

Гірка сторінка історії

(85-ті роковини Голодомору в Україні)

Сколе 2017 рік

На столі ікона, запалена свіча, буханець хліба на вишитому рушнику, колоски.

БІБЛІОТЕКАР: Година-реквієм, приурочена пам’яті селян, які загинули мученицькою смертю і пам’яті українських сіл і хуторів, які щезли з лиця землі. Прошу вшанувати пам’ять жертв Голодомору доземним поклоном і хвилиною мовчання. (Всі встають, запалюють лампадки).

1932-1933 роки – найстрашніша, найчорніша сторінка новітньої історії України. В світі не зафіксовано голоду подібного тому, що випав на долю України – країни із найродючішими в світі чорноземами.

Комуністичний режим забрав понад 10 мільйонів життів наших співвітчизників. Роки державної незалежності України стали роками складного усвідомлення причин та наслідків національної катастрофи українців. 28 листопада 2006 року Верховною Радою України Голодомор 1932-1933 років – визнано геноцидом українського народу.

ЧИТЕЦЬ: Чий голос що ночі просить: «Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!». Сину Божий! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті мій народ, у якого забрали до зернини. Богородице! Матір наша небесна. Українські криниці повні людських сліз. То не Україна, а велетенська могила.

Господи! Страждання, муки і горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй. Біди і погибель нашої землі і народу відверни. І нині, і повсякчас і на віки вічні.

ВЕДУЧИЙ: В Україні за один рік загинула п’ята частина сільського населення. Що дня Україна втрачала 25 тисяч людей, щогодини – тисячу людей, щохвилини - 17 осіб.

Восени 1932 року із колгоспних засіків був вивезений весь хліб, почались обшуки осель селян. Відбирали зерно, картоплю, фрукти. Голод вступив до селянських хат. Навесні 1933 року блокувались дороги до міста, щоб селяни не вивозили до лікарень, на вокзали голодних дітей в надії на їх порятунок. Приречені на смерть родини не мали права залишати домівки. Села обезлюднилися. Живі не мали сили ховати померлих. І закопували їх на городі. Багато батьків вбивали одну дитину, щоб нагодувати інших дітей і врятувати від смерті.

ЧИТЕЦЬ:

Помираючий хлопчик благає маму:

Мамо, мамо, я скоро помру.

Не рятуйте мене, не треба.

Не ріжте ні брата мого, ні сестру.

А як серце моє на віки засне

Не вбивайтеся з горя, нене.

Покладіть у садочку мене.

Також поїли всіх собак і кішок по селах.

ВЕДУЧА: Українці з давніх-давен були хліборобами. ЇМ вдосталь вистачало зерна для себе і ще продавали за кордон. Як сталося, що Україна терпить голод? Невже українські селяни перестали любити землю і працювати на ній? І самі себе прирекли на голодну смерть? Звичайно ні!

Радянська влада прагнула придушити непокірливого українського селянина-господаря, який чинив опір, колективізації і створенню колгоспів. 7 серпня 1932 року Йосиф Сталін підписав закон «Про охорону соціалістичної власності», яким передбачено розстріл за крадіжку соціалістичної власності або позбавлення волі не менше 10 років з конфіскацією майна. В народі цей закон назвали «Про п’ять колосків».

ЧИТЕЦЬ: Це остання хлібина, остання?

Очі горем налиті вщент.

Батько й діти не їли зрання.

Це остання хлібина, остання.

Після неї голодна смерть.

Взяв шкуринку дідусь і плаче.

А стареча рука тремтить.

Сиве око, сліпе, незряче,

Але серце його козаче

Б’ється рівно і хоче жить.

Крихти стали кожному в горлі.

Спазми по всьому тілі. Немає слів

А на вигоні - труни чорні.

Там, де зимою сніг білів.

ВЕДУЧИЙ: Володимир Сосюра в романі «Третя рота» описав голод на Нікопольщині: «Пашко Віра Григорівна свідчить, що всі одинадцять членів сім що всі одинадцять членів сім’ї вижили завдяки возу мерзлих буряків. А люди на Новопавлівці вмирали просто на вулицях, божевіли від нестерпного болю, закінчували життя самогубством».

Сафронова Ганна Никифорівна пам’ятає, як від смерті їх рятувала риба, яку ловили у Дніпрі і варили із соломою, травою.

Є в нашому районі село Охоче. За свідченням його мешканців в них з голоду не вмерло жодного селянина, хоч все віддали державі. Бо голова колгоспу Павло Филь не забороняв збирати колоски, залишки буряків, насіння.

В деяких селах люди розуміли, що їх чекає голод і збирали терен, груші-дички, кислиці, буряки. Їли все, що ловили. Їли лободу, лопухи. Бувало, що наїдалися отруйних ягід, рослин і все одно помирали.

Хотілося хліба. Голодним ввижався хліб. Щоб хоч трохи втамувати голод, дітей клали спати звечора, затуляючи вікна. Але багато дітей помирали під час сну.

Спіть, діти, спіть любі.

Спіть і не прокидайтесь!

Маленька Дуняша заробляла їжу тим, що носила немічним людям воду з лиману за 3 кілометри від села. А в кінці городу обробляла маленьке кладовище своєї сім’ї, хоч була дуже виснажена голодом.

Книга Володимира Сосюри «Третя рота» написана із свідчень очевидців Голодомору.

Раджу всім прочитати даний твір про переживання і страшні муки українського народу.

ЧИТЕЦЬ:

Їм би жити в щасливій родині…

А тут тридцять третій снігом несе.

Ідуть активісти о ранній годині

Зерно відбирати, загарбати все.

Ну як тепер бути? Забрали корову

І все до зернини. А діти, а ми?

Ідуть тато з дідом копати в діброву

Якось коріння по серед зими.

ВЕДУЧА: Україна досі відчуває демографічні наслідки тодішніх злодіянь. Це спланований більшовиками геноцид.

Під чоботом Сталіна стогне народ.

Український гине наш род.

Сталінський режим прагнув скрити Голодомор від світу та нащадків українців. 16 квітня 1933 року заборонено вимовляти слово Голод. В усі сільради поступило розпорядження при реєстрації смерті не вказувати причину смерті. В 1934 році в усі ЗАГСи поступило розпорядження знищити книги про реєстрацію смерті в 1932-1933 роках.

БІБЛІОТЕКАР: (На фоні «Реквієм Моцарта»).

Що року в останню суботу листопада по всій Україні проводять поминальне віче. В цей національний скорботний день України віддаємо шану співвітчизникам, приречених сталінським режимом на голодну смерть за те, що прагнули волі, хотіли розмовляти рідною українською мовою, дотримуватись своїх традицій і обрядів. Ми не маємо права забути яку дорогу ціну заплатили українці за свої права. Для всіх цей день скорботи повинен стати пересторогою, щоб в Україні не повторилось подібне лихо – штучний голод.

Не вкраїнське слово, не наше –

Жахливий отой геноцид.

Майбутнє нас зустріча.

Народ наш безсмертний, до поки

Пам'яті горить свіча!

Нехай лихо завжди обминає нашу рідну неньку Україну, а Матінка Небесна хай візьме нас під свій Покров.

Сколівська централізована бібліотечна система

Організаційно-методичний та бібліографічний відділ

ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ –

поет, прозаїк

Пам’ятка

Сколе 2017

Павло Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелюватка (нині Казанківського району, Миколаївської області) в сім'ї хлібороба. Вчився у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. Після закінчення педагогічної школи у 1940 році був призваний служити в армії. Учасник німецько-радянської війни.

Після війни навчався в Криворізькому педагогічному інституті, де його запримітив Остап Вишня. Письменник почав опікуватися подальшою долею талановитого юнака, подбав про те, щоб його перевели навчатися у Київ. 1950 року закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту імені О. М. Горького. У 1950–1961 роках — заступник головного редактора журналу «Перець», згодом заступник головного редактора журналу «Мистецтво».

Почав друкуватися із 1940 року. Окремими виданнями вийшли поеми: «Слався, Вітчизно моя», поетичні збірки сатири у гумору: «Велика цяця», «Карикатура і натура», «Коротко і ясно», «Щоб вам весело було», «Усмішки», «Мініатюри та гуморески» і жартівлива поема «Куміада».

Багато цікавих творів Глазовий написав для дітей: «Пушок і Дружок», «Старі друзі», «Про відважного Барвінка та Іванка – Дзвоника», «Іванець-Бігунець», «Як сторінка, той картинка», «Про Сергійка – Нежалійка та Клоуна Бесту», «Перченя».

Павло Прокопович ніколи не служив владі, а тільки власному українському народові. До народу звертався своїми думками, своїм сміхом та гумором. Ніколи не мовчав владними коридорами і не шукав для себе ніяких привілеїв. А навпаки, в своїх творах нещадно критикував владу і їх підлабузників:

«Жіночий рід»

Мій сусід розказує про свою контору:

- Працюю, їй право, наче серед бору.

І директор дуб, і заступник дуб,

І начальник дуб, і бухгалтер дуб…

Тільки секретар очка в приймальні хороша

На свіженьку ягідку лісову похожа.

«Гава»

На сосні сиділа ґава і кричала марно.

Потім к бісу полетіла – стало тихо і гарно.

Так, бува, сидить людина на значній посаді.

Згодом чуєш: полетіла і всі дуже раді.

«Ку - ку»

В гаю: - Ку-ку! – лунає. Осел зозулю лає:

- До чого ж грубо кука! Немов по лобі стука…

Мораль тут не нова. Частенько так бува:

- Розумне накувало – дурне забракувало.

Глазовий також писав про сирітське життя, знущання мачухи і вітчима над чужими дітьми, поділ на рідних і нерідних.

«Чуже і своє»

Давно колись умерла і бідняка дружина.

Осиротила доньку і маленького сина.

Знайшов бідняк вдовицю те ж із двома малими.

- Нехай, - сказав, - у купі твої ростуть з моїми.

І склалася сімейка величенька.

З малими різко поводилась ненька.

Рідні її діти були ситі і миті.

А дітоньки не рідні – голодні і часто биті.

Не чули вони доброго слова, а тільки грубу лайку.

Також висвітлив Глазовий не прості стосунки батьків із ледачими дітьми:

«Важка задача»

Батько сина – здоровила запитав сердито:

- Доки будеш ти на моїй шиї сидіти?

Син похнюпився, повісив голову патлату:

- Я ж не знаю скільки років ти, тату?

«Тонка натура»

Не терпляче жде Мартин, не діждеться свята.

- Мамо, гляньте в календар де червона дата?

- - 300 днів – каже мати – спиш на рік як трутень.

Не однаково тобі – свято а чи будень?

Триста чи не триста – син відповідає, -

Але в свято краще спати – тоді совість чиста.

«Ображений»

Сонний ледар буркотить на печі гарячій.

- Наш сусід сказав, що ледачий.

Слід би духу дать йому за брехливі речі.

Щастя його що мені ліньки злізти з печі.

Неприязнь до невісток і зятів з боку тещі і свекрухи описав поет-сатирик:

«Дві сусідки»

Розмовляють дві сусідки, стара і молода.

- Що то у вас за людина город огляда?

- Схаменіться! – каже друга,- знайшли що питати.

Знайшли, що питати. Де ви бачите людину? То мій зять ходить!

Дуже цікаві гуморески про наречених, сватання, залицяння:

«Наречена»

Розмовляють дві дівиці у зеленім саду.

- Я завтра з Аркашею до загсу іду.

- Та ви різні – друга каже – як полум’я і лід

Він же тебе, по-моєму, не знає як слід.

- От ти чудна – здивувалась наречена.

- Та хто ж мене заміж візьме , як усе узна!

«Парубоцька вдача»

Іде по вулиці дівиця.

Стегнами колише.

Дід підморгує до баби

- Глянь, не йде, а пише.

Баба глянула сердито.

- Нехай собі дівка пише,

А ти вже списався.

«Залицяння»

З поля ввечері додому дівчина йде.

На поводі коболу з лошатком веде.

Зустрічає чорнобриву хлопець молодий.

- Ти чого зажурилась так?

Дай разочок поцілую, любая душа.

Будеш весело брикати, як оце лоша.

- А за що честь мені така?

Поцілуй кобилу краще, хай вона брика.

Любителів заглянути в чарку також дотепно висміює.

«Допит»

- Пив сусід у вас горілку?

- Ага, випивав.

- Справді бив він вашу тещу?

- Ага, лупцював.

- А чого ж ви не втручались?

- Коли бив сусід я знав, що він зуміє

- Наклепать як слід.

«Самогоночка»

Сусід спитав мале дівчатко:

- Чи самогон очку варить татко?

Мала крутнула головою:

- Не варить, ні! Він її п’є сирою.

Гуморески Глазового різноманітної тематики. Пропоную вам:

«Новина»

В гості дівчина прийшла до своєї тітки

Про новини торкотить весело і швидко:

«А ви знаєте, Панько вчора оженився,

Жінку взяв собі таку наче з глузду збився.

Ну товста така, як ви. Або ще товстіша

І страшна така, як ви, або ще страшніша!»

«Весняна пригода»

Якийсь лобур безсоромний у місяці маї

Гроші з пазухи у баби витяг у трамваї.

- Та як же ти допустила? – дід бабу питається.

- Я думала – каже баба, - що він залицяється.

Майже пів тисячі гуморесок написав Павло Глазовий. Кожна з них – це сила життєвої мудрості, витонченого гумору та незламно оптимізму.

Твори Глазового - це ковток свіжого повітря, бо написані рідною народною мовою.

Павло Глазовий – людина з унікальним творчим даром, енциклопедичними знаннями. Глазовий – заслужений діяч мистецтв України з 1993 року. В 1997 році нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

Помер Павло Прокопович в 2003 році. Похований в Києві.

Якщо бажає підняти свій настрій на 100 відсотків – читайте твори Павла Глазововго.

Організаційно–методичний відділ

Сколівської районної централізованої бібліотечної системи

БІБЛІОТЕРАПІЯ

Пам’ятка бібліотекарю

Сколе -2016р.

Дана пам’ятка приурочена 100–літтю запровадження терміну «БІБЛІОТЕРАПІЯ». Мета – допомогти бібліотечним працівникам в роботі із хворими користувачами, надати поради як правильно підібрати потрібну книгу кожній людині відповідно її душевного стану та ситуації, в якій вона опинилась.

БІБЛІОТЕРАПІЯ – лікування книгами. Бібліотерапія бере свій початок із сивої давнини. В стародавньому Єгипті на бібліотеках був напис: «Ліки для душі» або «Храм мудрості».

Офіційне визнання терміну «Бібліотерапія» відбулось в 1916 році Асоціацією бібліотек США.

Бібліотерапія – це поєднання медицини, педагогіки, психології та бібліотечної справи. Книга є не тільки зберігачем знань, а й ліками.

Починаючи з епохи відродження лікарі використовують книги із лікувальною метою. В 17 столітті англійські лікарі радили пацієнтам книгу Сервантеса «Дон Кіхот». В інших країнах лікарі рекомендували своїм хворим крім ліків щодня читати принаймні дві – три сторінки цікавих книг. В лікарняних бібліотеках хворим часто пропонували гумористичні твори.

В Україні в 20 – 30 – х роках минулого століття бібліотеки будинків відпочинку активно вивчали вплив книги на здоров’я людини. В даний час бібліотерапія, як засіб допоміжного лікування, розвинена в багатьох країнах світу. На медичних конференціях бібліотерапія висвітлюється як важливий елемент традиційної медицини.

Об’єктом впливу бібліотерапії є дорослі і діти. Але до кожного має бути індивідуальний підхід на різні книги відповідно до його хвороби. До дітей повинен бути особливий підхід.

Перший заповіт бібліотерапії - не нашкодь !

Другий заповіт – допоможи!

Бібліотечний працівник насамперед повинен сам дуже добре і впевнено орієнтуватися в літературі. Вірно підібрати потрібну книгу, як медик ліки. Важливо врахувати вік користувача.

Із дітьми молодшого шкільного віку засобами бібліотерапії можна боротися із страхами, невпевненістю в собі: До цього для цієї групи використовувати ігротерапію та казкотерапію з поєднання дитячих пісень, іграшок, малюнків. Все це дасть позитивний результат.

Підліткам рекомендувати поезію, літературу про природу, етику, естетику. На фоні спокійної ліричної музики читати їм вголос вірші про кохання. Це допоможе підліткам привести до ладу їхні думки, почуття та розібратися в своїх життєвих ситуаціях. Література релігійного змісту приносить хворій людині спокій, віру в себе, віру у швидке видужання.

Людям із травмою душі, із вадами зору, слуху, із ДЦП рекомендувати гумористичні, підбадьорюючі твори. Духовними ліками для дітей є книга А.Дімарова «Для чого людині серце?».

Для людей із обмеженими можливостями бібліотекар підбирає літературу за допомогою лікуючого лікаря. Це мають бути книги, які допоможуть хворому забути свою біль і горе.

Алергетику не давати фантастичні і пригодницькі твори.

При гострих психічних станах БІБЛІОТЕРАПІЯ заборонена.

Книги – це мудрі, чесні друзі. Книги несуть нас в дивовижний світ, знайомлять нас із чудовими людьми, іншими країнами і народами. Бібліотека – це аптека для душі. Тут кожна людина отримає саме ту книгу, яка потрібна їй.

Твори українських і зарубіжних класиків є порятунком в будь – якій ситуації,незалежно від настрою. Вони підтримують людину в години зневіри, розчарування, відчаю, втрати віри в любов і добро. Ці твори роблять світ веселий, радісний; зберігають в кожному з нас вогник добра, любові, людяності.

Завдання бібліотерапії – допомогти користувачам підібрати саме ті книги, які потрібні їх душі.

НЕ ЗАБУВАЙТЕ!

БІБЛІОТЕРАПІЯ: КНИГА ЛІКУЄ !

Організаційно-методичний відділ Сколівської РЦБС

Євген Коновалець – лідер українського визвольного руху

Пам’ятка

Сколе 2016

Я б’ю у дзвін, щоб зрушити

справи ОУН з мертвої точки.

Є. Коновалець

Євген Коновалець – військовий і політичний діяч, найцікавіша особистість української історії України 19 століття, полковник армії УНР, комендант Української військової організації, голова проводу ОУН.

Народився 14 червня 1891 року в селі Зашків на Львівщині. Батько його був управителем місцевої народної школи. В 1901 році Євген закінчив цю народну школу.

Два дядьки Євгена були священиками. Отець Володимир і отець Орест будили в юнака патріотизм своїми розповідями про героїчне минуле українського народу. В той час селяни терпіли неймовірний гніт і переслідування, вони протидіяли польській владі. Також вдало протидіяли священики. Велику роль відігравали в боротьбі проти латинізації церковного обряду та польського шовінізму.

Євген 1909 році закінчив гімназію у Львові. Відрізнявся серед ровесників цілеспрямованістю, брав активну участь у роботі таємних студентських гуртків. Його обрали представником від студентів у Центральний комітет Української національно демократичної партії.

В 1909 році Євген вступив до Львівського університету. З початку Першої Світової Війни 1914 року був змушений припинити навчання в університеті. Пішов на службу у австрійську армію.

В 1915 році Євген потрапив у російський полон, через два роки в липні 1917 року втік із полону. В Києві познайомився із Володимиром Винниченком. В Києві домагається створення військових підрозділів. Перший з таких підрозділів став Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців. Комендантом куреня обрано Євгена Коновальця. Полк Коновальця турбувався в той час браком плану членів Директорії. В Директорії не було єдиної думки, кожний член Директорії вперто відстоював свою думку і видавав свої настанови. Все це призводило до хаосу. Полк Євгена Коновальця розумів, що врятувати українську державу може тільки міцна влада. А це веде країну до катастрофи.

Головою Директорії був Володимир Винниченко, який виправдовувався що не в силі вести позитивну державотворчу працю, бо немає підтримки з боку українського війська. І він відмовився взяти в руки державну владу.

Полк Євгена Коновальця був важливим посередником єднання галичан із наддніпрянцями, єднання у УГА із УНР. Полк зголосився на службу українській державі. Активна участь полку Євгена Коновальця в бурхливих подіях на наддніпрянській Україні в 1917-1919 роках була для Коновальця важким іспитом державно-політичної зрілості. Цей іспит видержав блискуче. Здобув перемоги в боях проти московських імперіалістів. Полковник Євген Коновалець в період Центральної Ради та Директорії УН Республіки ніякої державної посади не займав. Був тільки комендантом. Завдяки полковнику Коновальцю боротьба за самостійну українську державу в 1918-1920 роках мала виразний характер. Коновалець був надійною опорою для уряду української держави та оборонцем її самостійності в найбільш критичних моментах попри свій юний вік 26-28 літ.

Це постать велетня. Цю істину мусить признати кожен совісний і чесний дослідник тієї епохи нашої історії. Юнак в хаосі подій вмів бачити правильний шлях, не розгубився у складній ситуації, не зламався політично й морально. Це борець проти Московщини і творець Січових Стрільців.

В 1921 році полковник Коновалець повернувся в Галичину і очолив Українську військову організацію.

В цей час в Галичині та за кордоном з’явилося кілька націоналістичних організацій. Євген Коновалець доклав максимум зусиль, щоб об’єднати їх в одну організацію. На початку 1929 року відбувся Перший конгрес українських націоналістів, на якому було створено ОУН. На її чолі став Євген Коновалець. Для власної безпеки переїхав нейтральну Женеву, а потім – в Рим. Багато українців емігрували в США і Коновалець переїхав там, щоб керувати підпільними організаціями в Україні.

23 травня 1938 року в Роттердамі Євген Коновалець зустрівся із «зв’язковим» - насправді радянським агентом Павлом Судоплатовим. Він вбив Коновальця. Похований в Роттердамі. На могилі встановлено пам’ятник.

Шлях 20-літньої боротьби за українську державність, який пройшов полковник Коновалець – це шлях патріота України. Його роль в історії української нації можна порівняти із роллю найвидатніших українських князів і гетьманів.

Сучасні керівники держави повинні брати приклад із Євгена Коновальця, як будувати Суверенну Україну, служити рідному народу, не повторювати помилки Директорії, уряду УНР. Повчальним для них є праця Коновальця «Причини до історії української революції».

СКОЛІВСЬКА ЦЕНТРАЛІЗОВАНА БІБЛІОТЕЧНА СИСТЕМА

ОРГАНІЗАЦІЙНО–МЕТОДИЧНИЙ ТА БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ВІДДІЛ

МАКІВКА – ГЕРОЇЗМ УСС

СКОЛЕ – 2015

Коли ви вмирали, вам дзвони не грали,

Ніхто не заплакав за вами,

Лиш в чистому полі ревіли гармати

І зорі вмивались сльозами.

М. Курака

Сколівщина в 2014 році відзначила 100 – літній ювілей боїв на горі Ключ. В 2015 році відбудуться урочистості до 100–ліття боїв на горі Маківка.

На Бескидах бій гуде, отаман стрільців веде.

Виринають з чорних туч гори – Маківка і Ключ.

З перших днів війни Галичина стала арендою великих боїв армій Росії і Австро–Угорщини. Вже 12 серпня російські війська вступили у Тернопіль, 15 серпня – у Бучач, 22 серпня – у Чортків і почали наступ на Львів. Перші бої УСС відбулись 25 вересня на Верецькому перевалі із Кубанською козачою дивізією. Зазнали перших жертв – 22 стрільці поранені, були також вбиті і поранені. Це був жорстокий кривавий бій і перша перемога українського стрілецтва. Ворожа армія через карпатські перевали пішла походом в напрямку Стрия, Миколаєва, Львова.

В ході наступальної операції група УСС під командуванням Коссака провела успішний бій за Тухольку. Долаючи сильний опір противника українські курені оволоділи Синьовиднєм, Любінцями, Голобутовим. 20 жовтня відбили у росіян Борислав, Дрогобич, Стрий і завдали противнику серйозних втрат. І захопили віз із амуніцією.

Вороги, як повінь ішли без зупину

І їх зупинили… Ви чули новину?

Різдво 1915 року УСС зустріли. Цієї зими були дуже тріскучі морози, глибокі сини. За чотири дні під Славськом курінний отаман Сеня Горук відправив до шпиталю 89 стрільців із обмороженням ніг. Австрійські війська перейшли в наступ. Січовики зайняли Славсько, Лавочне. На початку березня сотні легіону УСС ввійшли в район гори Маківка. 22 березня вперше сотні курінного отамана Сені Горука зайняли позицію на Маківці. З цього дня бої не припинялись.

Ой, Маківко, нещаслива,

Скажи ти зрадлива,

Скільки наших товаришів

Ти зі світу зжила?

Учасник цих звитяг 18 – літній командир сотні львів’янин Осип Яремович, який загинув у липні 1917 року під Конюховим, залишив нащадкам спогади: «Вночі 7 – го на 8 – го квітня зійшли москалі з гори Погар, перейшли місток на річці Головеченці, добрались до підніжжя Маківки і ранили кількох стрільців ручними гранатами. Ніч була темна,світло летіло від світляних ракет. Стрілянина була по всій лінії Маківки. Москалі відступили. Стрільці отримали похвалу за мужність від бригадира Вітошинського. В сотні Семенюка проводили чету чотар Чмола, я і хорунжі Степанівна».

В ті дні на Південно–Західний фронт прибув російський імператор Микола – II. Зі Львова він приїхав до штабу Брусилова у Самбір. Потім побував у Харкові та недавно зайнятому Перемишлі. Росіяни хотіли порадувати свого імператора. Підтягнули під Маківку важку артилерію і кинули в наступ кавалерійську дивізію генерала Олексія Каледіна та піхотні частини.

Ой з – за гори чорна хмара встала,

То не хмара – московська навала !

Найбільшої напруги бої досягли 1–го травня. Сотня Дмитра Виговського прийняла на себе головний удар. Дмитро Виговський писав: «Клекотіли по обох боках скоростріли, при землі гупали ручні гармати – здавалося, гора рухається, дихає пеклом. Так минала година за годиною. Це був третій пам’ятний день наступу московського на Маківку. Змагалися дві сили. Одна сказала: за всяку ціну візьму, а друга відповіла: за всяку ціну не віддам». Мужність і героїзм УСС, які відстояли перед російськими окупантами, не давши їм прорвати фронт, викликали подив навіть в австрійських офіцерів та генералів.

Б’ються стрільці з москалями за Україну вільну.

Гонять лісом і полями ворогів на чужину.

Запеклий тривалий бій тривав цілий день. Та отримати позиції січовикам не вдалося. Вершина Маківки двічі переходила з рук в руки. Після бою було трупів січових стрільців. Від смерті врятувались лише ті, які попали в полон.

Третього травня всі підрозділи січовиків виведені у другий ешелон. А наступного дня росіяни вщент розгромили австрійську 129 – ту бригаду і захопили Маківку. Потрапили в полон до москалів понад тисячу цісарських солдат і офіцерів.

Коли хоронили вас в темну могилу,

Від крові земля почорніла !

Під хмарами круки стадами літали,

І бурею битва гриміла.

В битві на Маківці загинули 42 січові стрільці, 76 зазнали поранення, 35 потрапили до полону. Полеглих поховали на південних схилах Маківки.

Три дні та три ночі там шаліли бої

Маківку вдержали ! Хто ж це ті Герої?

Це в основному були студенти Львівських ВУЗів. Найстаршому Максим’юку Миколі виповнило 28 літ. Стрільці родом із Галичини – Львівської, Франківської, Тернопільської, Чернівецької областей.

Цвіт народу, стрільчики – соколи

Маківку вдержали,орду побороли!..

В роки радянської влади ніхто не доглядав могили воїнів УСС на Маківці. Після розпаду Радянського Союзу нова районна влада Сколівщини доклала максимум зусиль по впорядкуванню цвинтаря та території на горі Маківка.

Прокладено дорогу поміж смереками для автомобільного транспорту на саму вершину гори. Могили впорядковані. Споруджено пам’ятник Українським Січовим стрільцям вартістю 15,5 тисяч гривень.

Відповідно до рішення Сколівської районної ради Маківка є національним некрополем – святинею на якій спочивають Герої України.

Традиційно кожного року 1 травня та першу неділю серпня біля некрополя на горі Маківка проводяться віче. Це святе місце кличе до себе тисячі горян і гостей, щоб вшанувати стрілецькую славу. Колони шанувальників піднімаються крутою дорогою із синьо – жовтою барвою прапорів, вдихаючи карпатське повітря, вбирають в себе дух самопожертви, який надихав хлопців – усусусів на подвиги.

Починаються віча покладанням вінків і квітів до могил Героїв, урочистою Літургією та панахидою. Потім лунають проповіді священиків, виступів представників влади, політиків, активістів. Звучать патріотичні пісні, вірші про січових стрільців на національний Гімн «Ще не вмерла Україна». Насамкінець під заупокійний спів «Вічная пам’ять» і лунають салюти із гвинтівок. Всі покидають це святе місце із надією ще не один раз прийти сюди і віддати шану Героям.

Протягом року на Маківку приїжджає багато автобусів із туристами. Переважна більшість туристів - це молодь. На патріотизмі і героїзмі Січових Стрільців виховуються молоді покоління патріотів своєї Батьківщини.

На жаль, багатьом галичанам бракує того запалу волі, щоб піднятись на вершину гори і поклонитися на могилах Героїв. Офірувати себе Україні і справі за яку полягли УСС.

Зараз ми втягнуті у вир боротьби із російським агресором, який зазіхає на територіальну цілісність України і нашу державність. Відбулася анексія Криму, окупація частини Донецької, Луганської областей. Єдність українців потрібна, як ніколи. В єдності – сила нації.

Подвиг УСС можна порівняти із подвигами юнаків під Крутами. Невелика група юнаків на Маківці і під Крутами відбивала російську озброєну армію. І полягли смертю хоробрих. На Аскольдовій і Маківській могилах похований український світ. Цим юнакам ще б жити і жити!

На жаль, Сколівщина поповнила список Героїв. Це Герой Небесної Сотні Олег Ушневич 1982 року народження зі Сколе, який загинув 20 лютого 1914 року на Майдані від снайперської кулі. Неодружений. На Майдані познайомився із дівчиною Олею. Дружили три місяці – спочатку Майдану. Планували одружитись. Не судилося, смерть розлучила їх.

22 травня в підступному бою, під Волновахою на Донеччині ворожа куля терориста обірвала життя 24 – річного славчанина Любомира Кузьміна. Залишилась молоденька дружина Оксана вдовою, а трирічний синок Артемко – сиротою.

16 лютого 2015 року в центрі Сколе на будівлі магазину «Глобус» відкрито меморіальну дошку на честь Олега Ушневича. Відслужили панахиду і освятили меморіальну дошку священики храму влмч. Пантелеймона отці Володимир Борис та Юрій Хамуляк, отець Михайло Ульмер із храму Архистратига Михаїла із Сколе та отець із Кривого Рогу отець Юрій Гайдук, який родом зі Славська, отець Любомир Сапренюк із церкви Архистратига Михаїла с.Жупани.

До речі, отець Любомир бачив героїчну смерть Олега був біля нього в останні хвилини життя. Привіз тіло Олега в Сколе. Був на його похороні.

26 лютого рішенням сесії Сколівської районної ради Сколівській академічній гімназії присвоєно звання Героя України Героя Небесної сотні Олега Ушневича.

22 серпня 2014 року рішенням №479 сесії Сколівської районної ради Олегу Ушневичу і Любомиру Кузьміну присвоєно звання «Почесний Громадянин Сколівського району» (посмертно).

Багато синів українського району полягло на полях України. Поставили на вівтар свободи своє життя. Не дозволимо їм щезнути з нашої пам’яті.

Герої не вмирають, а живуть –

В історії, у помислах, у слові.

І в цьому – їх найвища суть

Бо віддали життя обнові !

Рекомендуємо вашій увазі список Українських Січових Стрільців, які спочивають на горі Маківка:

1	Бельмега Федір	17р.	Сідлиська, Надвірна
2	Бехметюк Ілько	22р.	Сідлиська, Надвірна
3	Білянчук Михайло	18р.	Жаб’є, Косів
4	Гаврилюк Степан	20р.	Корнич Коломия
5	Ганущак Ілько	19р.	Корнич Коломия
6	Гільтайчук Іван	18р.	Річка, Косів
7	Григорчук Олекса	18р.	Річка, Косів
8	Григорчук Юрій	20р.	Корнич Коломия
9	Грицюк Ілько	20р.	Балинці, Коломия
10	Геник Василь	21р.	Брустури, Косів
11	Данищук Петро	21р.	Брустури, Косів
12	Дупрейчук Танас	21р.	Полянки, Косів
13	Вітинюк Василь	20р.	Жаб’є, Косів
14	Дячук Михайло	18р.	Красноїлля, Косів
15	Іличук Василь	18р.	Красноїлля, Косів
16	Карпен Федір	22р.	Звенигород, Бібрка
17	Кішка Іван	19р.	Дахнів, Чесанів
18	Конюшевський Осип	25р.	Зарваниця, Тернопільщина
19	Курендаш Олекса	19р.	Гринява, Косів
20	Лаврук Іван	19 р.	Княждвір, Печеніжин
21	Максим’юк Микола	18р.	Прокурава, Косів
22	Матищук Федір	22р.	Висоцьке, Турка
23	Матійчук Ілько	22р.	Висоцьке, Турка
24	Матковський Осип	22р.	Висоцьке, Турка
25	Михайлюк Микола (Михайло)	22р.	Яворів, Косів
26	Мицканюк Дмитро	22р.	Яворів, Косів
27	Мицканюк Микола	21р.	Річка, Косів
28	Мицканюк Михайло	23р.	Яворів, Косів
29	Палійчук Василь	20р.	Брустури, Косів
30	Петрів Дмитро	20р.	Крехівці, Станиславів
31	Пик Федір	20р.	Биків, Самбір
32	Пітиляк Юрій	20р.	Рибне, Косів
33	Попен(л)юк Кость	26р.	Рибне, Косів
34	Ребеньчук Іван	21р.	Яворів, Косів
35	Рудницький, Дмитро Савчук	19р.	Отинія, Товмач
36	Снітович Дмитро	18р.	Красноїлля, Косів
37	Стефанський Михайло	17р.	Станівці Долішні, Вашківці, Буковина
38	Стефурак Григорій	17р.	Станівці Долішні, Вашківці, Буковина
39	Стратійчук Михайло	17р.	Станівці Долішні, Вашківці, Буковина
40	Стратійчук Омелян (чи Страшничук)	17р.	Станівці Долішні, Вашківці, Буковина
41	Сумарук Іван Тимчишин	21р.	Торговиця, Товмач
42	Тимчишин Пилип	26р.	Трудовач, Золочів
43	Ткачук Борис	23р.	Річка, Косів
44	Ткачук Федір	21р.	Красноїлля, Косів
45	Федорчак Онуфрій	22р.	Балинці, Коломия
46	Формусяк Дмитро	22р.	Балинці, Коломия
47	Цвілинюк Дмитро	19р.	Ясенів Горішній, Косів
48	Шевчук Юліан	19р.	Чернівці, Буковина
49	Юзв’як Микола	18р.	Стрілківці, Борщів, Тернопільщина

На жаль, прізвища, імена, рік і місце народження деяких полеглих героїв Маківки залишились невідомі.

Маківка перетворилася на місце масового паломництва.

СКОЛІВСЬКА ЦЕНТРАЛІЗОВАНА БІБЛІОТЕЧНА СИСТЕМА

ОРГАНІЗАЦІЙНО–МЕТОДИЧНИЙ ТА БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ВІДДІЛ

МИХАЙЛО ВЕРБИЦЬКИЙ – ТВОРЕЦЬ МЕЛОДІЇ ГІМНУ. ПРОВІСНИК НАШОЇ ВОЛІ

СКОЛЕ – 2015 р.

«Він до кінця свого життя служив двом

великим силам нашого духовного життя

-молитві і пісні – служив самовіддано,

одержимо і повсякчас»

Микола Герета

Година пам’яті «Велична і трагічна історія пісні – гімну «Ще не вмерла Україна» приурочена 200–літтю від дня народження Михайла Вербицького. Народився Михайло Вербицький 4 березня 1815 року в селі Явірник Руський Ярославського повіту в Польщі.

Хлопчик в десять років став сиротою. Навчався в музичній школі при кафедрі УГКЦ в Перемишлі. Був солістом церковного хору в Перемишлі. Вивчився на композитора. Згодом вступив до Львівської духовної семінарії. Михайла двічі виключали із семінарії через «веселі» патріотичні пісні, гру на гітарі, яка супроводжувала його протягом всього життя.

В другій половині 40–х років 19 століття зайнявся релігійною музикою. В цей період написав повну Літургію для мішаного хору, яка сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України.

Писав музичні номери до українських театральних вистав. Завдяки цій музиці Михайло Вербицький здобув велику популярність. Написав музику до 20–ти вистав.

Михайло Вербицький був священиком УГКЦ у багатьох парохіях.

В 1856 році Вербицький поселився в селі Млини Ярославського повіту. Там проживав решту років свого життя.

Останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав пісні, творив музику.

Михайло Вербицький був двічі одружений. Двічі овдовів. Мав двох синів Івана та Андрія.

Помер Михайло Вербицький в 1870 році в селі Млини. Там і спочиває.

До найбільших святинь будь–якого народу належить гімн. Гімн – урочиста пісня, яка по в’язана із святковими урочистостями, офіційними державними заходами, військовими парадами. Своїм корінням гімни сягають глибокої давнини.

Перша музична символіка нашого народу сягає часів Київської Русі. Тоді роль державного гімну – в сьогоднішньому розумінні – виконували бойові заклики та пісні, які створювали патріотичний настрій перед битвами.

В 1862 році у Києві з’являється вірш відомого етнографа Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна».

У 1863 році Пантелеймон Куліш потайки привіз до Львова цей вірш. І був надрукований в часописі «Мета»,1863,№4, с.271 – 272,вірш став літературною пам’яткою.

Після опублікування вірш набув великої популярності серед молоді Галичини.

Вірш покладений на музику Михайлом Вербицьким. Вона була створена в 1862 – 1863 рр. І невдовзі став нашим національним гімном.

Під час Революції гідності гімн «Ще не вмерла Україна» набув нового звучання і кожен рядок звучав вже не пафосно, а неймовірно щиро. Гімн України давав сили людям на Майдані. Гімн об’єднав націю.

«… Ця мелодія й слова «душу й тіло ми

положим за нашу свободу» вже нікого не

Залишають байдужим. З нею щодня вмирають

Українці, й це вже не проста мелодія, слова,

це – наша гордість, біль і багато – багато сліз».

Надія Пастернак

Прикро, але гімн «Ще не вмерла Україна» вже другий рік звучить разом із піснею «Гей, пливе кача по Тисині» на похоронах Героїв Небесної сотні та Героїв АТО.

Пам’ять про Михайла Вербицького - українського композитора, хорового диригента, священика, громадського діяча, автора мелодії національного гімну «Ще не вмерла України» живе в серцях українського народу.

СКОЛІВСЬКА ЦЕНТРАЛІЗОВАНА БІБЛІОТЕЧНА СИСТЕМА

ОРГАНІЗАЦІЙНО–МЕТОДИЧНИЙ ТА БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ВІДДІЛ

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ –

ВІРНИЙ ЛИЦАР РІДНОЇ МОВИ

(1895- 1964)

(до 120–ти річчя від дня народження)

ПАМ’ЯТКА

СКОЛЕ – 2015 р.

«Як парость виноградної лози,

Плекайте мову. Пильно й ненастанно

Політь бур’ян. Чистіше від сльози

Вона хай буде. Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям».

М.Рильський

Максим Рильський – український поет, перекладач, мовознавець, фольклорист, громадський діяч. Народився 19 березня 1895 року в селі Романівка на Київщині (тепер Житомирська область). Тут промайнуло його дитинство.

Перші зерна добра, справедливості, поваги і любові до свого рідного, українського засіялись у майбутнього поета ще змалечку, в родині. Батько Максима Рильського був відомим етнографом, педагогом, фольклористом і бібліофілом. Мав багату бібліотеку і любов до книги прищепив і синові, виховавши його на високих зразках світової літератури, пошани і любові до культури рідного народу. Читати й писати Максима українською мовою навчив саме батько, який служив вірою і правдою своєму народові.

Мати поета – проста неписьменна селянська дівчина з Романівки, Маланка, яку батько покохав за її красу та багатство душі, за щирість, любов до людей , м’який характер і за пісню. Навчена чоловіком грамоти, вона читала малому синові Шевченка, співала народних пісень.

Зростав малий Максим під теплим крилом материної любові, під звуки рідного слова і рідної пісні, серед розкішної природи милого серцю села Романівки. Дружив із сільськими хлопчиками. Найкращим другом був його хлопчик Ясько, який мешкав у напіврозваленій хаті, а його брати і сестри були напівголі. Потім малий Максим сказав матері: «Коли я виросту, то збудую великий будинок, заберу туди всіх бідних людей, старців і буду їх годувати». Дитячі роздуми і спостереження лягли в основу вірша «Прошарок», коли йому було лише сім років.

Навчався Максим у Київській гімназії. Мешкав у відомого композитора Миколи Лисенка. Закінчивши гімназію, вступив на медичний факультет Київського університету, але одразу збагнув, що його покликання не медицина, а література і перейшов на істерико – філологічний факультет.

Понад десять років Рильський живе і працює на селі. Учителює в селах Кривому, Вчорайшому. Викладає українську мову та літературу, а також історію. А рідному селі Романівці завідує школою. Читає учням твори Шевченка, Квітки–Основ’яненка, Коцюбинського, Тичини та інших українських письменників.

З 1923 по 1929 роки Рильський працює в залізничній школі міста Києва. Він був прекрасним учителем і учні його дуже любили. Потім залишає школу і переходить на літературну роботу. У школі, де працював поет, часто організовували зустріч з ним, запрошували на святкові вечори. А коли Київська школа відзначала свій півстолітній ювілей, Рильський надіслав у дарунок учням цілу свою бібліотеку.

Боротьбу за рідну мову за чистоту її, відстоювання права на її повноцінне існування продовжував уже Рильський – поет.

«Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих, - рідна мова,

Вишневих ніжність пелюстків,

Сурма походу світанкова».

Українська мова зазнала утисків і переслідувань упродовж багатьох віків. Колонізатори у сіх мастей не допускали її в літературу, в освіту, в науку, всіляко принижували і ганьбили. У збірці: «Зграя веселиків» була вміщена поезія «Рідна мова», яку автор уперше прочитав на четвертому з’їзді українських письменників. Це твір про нечуване страждання української мови, про глум, який чинили над українським словом, докладали всіляких зусиль, аби запрягти в ярмо мову великого народу.

Показуючи знущання імперських чиновників над українською мовою, поет звертає увагу на тортури, яких вона зазнавала :

«Ти вся порубана була,

Як Федір у степу безрідний,

І волочила два крила

Під царських маршів тупіт мідний…»

Рильський усією своєю творчість показав багатства нашого слова. Від імені українців він перед усім світом ще раз ствердив невмирущість нашої мови.

«Мужній, прекрасна наша мово,

Серед прекрасних братніх мов,

Живи, народу вільне слово,

Над прахом царських корогов…»

У світі Максим Рильський відомий як поет – перекладач. Він дав рідному народу близько 50 книг – перекладів творів світової класики. Про Рильського, як корифея українського перекладацького мистецтва, свідчать видання білоруських, вірменських, грузинських, литовських, російських поетів, твори польських, французьких, англійських, німецьких, сербохорватських, болгарських, чеських письменників.

Максим Рильський був великим поетом, Гранословом і вірним лицарем рідної мови. Його ім’я залишиться у віках разом з його побажаннями – заповітами.

Сколівська централізована бібліотечна система

організаційно – методичний та бібліографічний відділ

МАТІНКА ТЕРЕЗА – ЛАУРЕАТ

НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ

БІБЛІОГАФІЧНА ДОВІДКА

СКОЛЕ - 2014.

Година пам’яті приурочена 105 –й річниці від дня народження Матінки Терези – мецената, релігійного і громадського діяча.

Народилася 26 серпня 1910 року в Македонії в заможній родині. Батьки були зразком подружньої вірності та взаємної любові. Мама в 30 років залишилась вдовою із трьома маленькими дітьми. Навчила дітей уникати брехні і лукавства. Вимагала від дітей чесності. Мама була глибоко віруючою і особистим прикладом виховувала своїх дітей.

Тереза в 12 років відчула покликання служити Богові. Мама не перечила. Брат просив не хоронити себе заживо, бо була дуже гарною.

20 років викладала в монастирському коледжі географію і історію. В 1948 році вирушила допомагати скривдженим долею і суспільством в глухі і брудні місця.

Тереза влаштувала лотерею і на виручені кошти заснувала лікувальний заклад для хворих на проказу. Дбайливо обробляла рани хворим людям, годувала голодних, втішала страдаючих.

Носила біло – голубий одяг. Сотні зневажених чули її лагідний голос і відчували теплі дотики рук Матінки Терези. Сотні хворих померли в неї на руках.

Матінка Тереза відвідувала Англію, Італію, США. Збирала кошти для обездолених.

Папа Римський Іван – Павло ІІ на знак вдячності за її всесвітню місію любові подарував Матінці Терезі власний розкішний білий «Лінкольн». Жодного разу не скористалася автомобілем особисто, а використовувала для лікувального центру.

Лауреатом Нобелівської премії стала в 1976 році. А у жовтні 2005 році посмертно індійській черниці Матінці Терезі присуджено Нобелівську премію миру.

Померла в 1997 році на 88- році життя.

Пропоную вашій увазі «Заповіт Матінки Терези»:

Життя – це шанс. Скористайся ним.

Життя – це краса. Милуйся нею.

Життя – це мрія. Здійсни її.

Життя – це виклик. Прийми його.

Життя – це обов’язок. Виконай його.

Життя – це гра. Стань гравцем.

Життя – це цінність. Цінуй його!

Життя – це скарб. Бережи його.

Життя – це любов. Насолоджуйся нею.

Життя – це тайна. Пізнай її.

Життя – це пісня. Доспівай її.

Життя – це боротьба. Почни її.

Життя – це безодня невідомого – не бійся, вступи в неї.

Життя – це удача. Шукай цю мить!.

Життя – таке чудове – не загуби його.

Це твоє життя. Борони його.

Чудові тези Матінки Терези про життя, яке дається людині один раз. І треба прожити його так, щоб не було боляче за змарновані роки.

Життя Матінки Терези – приклад для всіх народів і всіх часів. Вона найулюбленіша особистість 20 століття. Пам’ять про неї вічно житиме в людських серцях.

В наші дні багато волонтерів наслідують Матінку Терезу. Допомагали раненим бійцям на Майдані під час Революції Гідності та в зоні АТО. А також у військових госпіталях допомагають медикам виходжувати бійців. Збирають кошти на продукти,військову амуніцію, товари особистої гігієни. І особисто доставляють на блок – пости.

Коментарi